добавлено 12 июня 2015 г.
Народилась у м. Києві. З 1933року, по закінченні Харківського інституту організації території, працювала інженером у Києві та захопилась малюванням.
З 1940 року навчалась у стадії живопису Г. Светлицького та О. Фоміна.
У 1944-му вступає до Київського художнього інституту, викладачі – Ф. Кричевський, К. Єлева, І. Штільман.
Дипломна робота 1950 року експонувалась на Всесоюзній виставці.
З 1951-го року – член Спілки художників України та учасниця багатьох всесоюзніх, республіканських та міських виставок, а також в Берліні та Варшаві.
Роботи знаходяться у колекціях Міністерства культури та мистецтв України, Третьяковській галереї (Москва), музеях України, а також у приватних колекціях України, Росії, Литви та Польщі.
........................................................................
Вітчизняна художня культура визначила для пейзажного жанру особливе місце. Протягом століть процес спостереження, пізнання і відтворення мотивів природи значно ускладнився, збагатився завдяки зрослому духовному рівневі художника, здатності його все повніше й багатогранніше фіксувати те, що зацікавило його і схвилювало, викликало бажання передати найсуттєвіше і найхарактерніше.
Пейзаж посів чільне місце у художній культурі – поезії й прозі, у народній пісні, музиці, образотворчому мистецтві і, найперше, - в живописі.
«Для Художника…взагалі світ…із всіма нашими бур’янами , вербами й зорями був збудований навдивовижу досконало, з гармонізовано». Ці рядки з роману Олеся Гончара «Твоя зоря» спливали на думку, коли я знайомився з полотнами Євгенії Іванівни Овсянникової. Уява і почуття мої були скеровані образами її живопису, живилися безмежністю, що відкривалась з дніпрових круч, загадковою таємницею київських парків, епічною споконвічністю крутогорів Полтавщини, відчуттям пробудження, початку нового життя природи, напрочуд тонко переданого авторкою в седнівських роботах.
Уся творчість художниці засвідчує, що вона перш за все пейзажист, що спрямованість її іінтересів, спосіб образного мислення завжди пов’язані з природою. Здобувши ґрунтовну фахову підготовку в Київському художньому інституті, де завжди стійкими були традиції тематичного живопису, Є.Овсянникова обрала головним для себе на все життя жанр пейзажу та натюрморту.
Чи було це штучним обмеженням творчої фантазії, світосприйняття і відтворення образів життя, на яке «прирекла» себе молода художниця десь на рубежі 40-х – 50-х років? – Адже і в інституті, і згодом Євгенія Іванівна доводила та й зараз підтверджує свою здатність успішно розв’язувати психологічно – композиційні завдання сюжетного, «картинного» живопису і портрета. – На це запитання відповіла якнайкраще сама творчість художниці, позначена глибиною й серйозністю задуму, складністю і впевненим вирішенням завдань тонального живопису, композиційною майстерністю, і, нарешті, - здатністю обраний мотив, інтерпретуючи його образно, перетворити на провідника ідей, чітко запрограмованого задуму, внутрішнього емоційного стану автора.
Свідчення цьому – численні етюди, зроблені в університетському саду ще під час навчання. Лише завдяки глибокому вивченню мотиву та безпосередньому емоційному сприйняттю його могли з’явитися по-справжньому хвилюючи великою образною силою, гармонією задуму і живописного втілення, зворушливою поетичністю твори «Ірпінська заплава» (1950), «Хмариться» (1957), «Весна над Дніпром» (1958), «Полтавський пейзаж» (1960), «Дніпро перед грозою» (1964), «Дніпро» і «Трипілля» (1965), «Вечір над Пслом» (1968), «Схили Дніпра» (1971), «Напровесні» (1973), «Седнів. Після розливу» (1976), «Цвітіння» (1977), «Дніпро. Село Щучинка» (1979), «Село Бучаки. Веселка» (1981), «Видубецький монастир» (1982) та безліч інших.
Виставка творів Є. Овсянникової ще раз переконливо стверджує плідність і виняткову перспективність традицій мистецтва пейзажу, його місце в художній культурі минулого і сучасності, відповідність духовним запитам народу, здатність надавати кожній творчій індивідуальності практично безмежний простір для власного вияву.
Уподобання художниці сформувалися під посереднім впливом поезії Ф. Тютчева, Т. Шевченка і Лесі Українки, П. Тичини і М. Рильського, М. Коцюбинського. Поетичне сприйняття ними світу, природи, геніальні відкриття невимовної краси, що оточує людину, були школою виховання її почуттів, формування інтересів і уподобань. Якщо літературні шедеври збагачували уяву палко закоханої в світ природи художниці, творчість видатних українських майстрів пейзажу П. Левченка, М. Бурачека, К. Трохименка, О. Шовкуненка, І. Штільмана, Г. Світлицького, О. Фоміна була взірцем, немов практичним керівництвом до реалізації власних планів, найкращого втілення уподобань, остаточного вибору життєвого і творчого шляху.
Так сталося, що у світ мистецтва Євгенія Іванівна прийшла людиною з певним життєвим досвідом. Навчанню в художньому інституті передувала робота інженера-геодезіста. Натура цілісна, вона послідовно та цілеспрямовано вбирала надбання класики, уроки вчителів, ні на мить не зраджуючи власних ідеалів, уподобань, поставленої перед собою мети.
Вона стала живописцем свідомо, наполегливо йдучи шляхом глибокого пізнання натури, щоразу чітко формулюючи свій задум, мобілізуючи для його втілення все багатство душі, запал почуттів, силу внутрішньої переконаності. Картини, створені митцем, - проникливий образ рідної природи, завжди відтворюваний відповідно до завершеного задуму, чіткої ідейно-тематичної програми, виявлений за допомогою найрізноманітніших композиційно-пластичних засобів.
Є.Овсянникову ніколи не ваблять екзотичні мотиви, вона не вдається до штучних прийомів, аби продемонструвати свою майстерність живописця, вразити глядача чимсь вигаданим, химерно-фантастичним. – Залишаючись, сам-на-сам з природою, уважно спостерігаючи її, художниця завжди обирає, здавалось б, ведений, зовсім простий мотив, але відтворює його ніби щось завітне й близьке, вкладаючи увесь запал своєї душі, високих емоцій.
І тоді оці простота й буденність набувають виняткового значення, особливої привабливості та глибокого змісту.
Залюбки вдається Євгенія Іванівна й до написання натюрмортів. Переважно це – квіти, зібрані на луках і полях, зрощені у садах, на які так щедра українська земля. І тут композиції завжди міцно й логічно за компоновані, лаконічні за кількістю зображуваних предметів. Вони надають відчуття торжества кольорів, буяння барв квітів, з неабияким смаком зібраних у букет. І все це ще одне відкриття краси життя, святкової урочистої природи.
Окрім таланту, на думку Л. Толстого, три найголовніші риси притаманні справжньому мистецькому творові – моральне ставлення автора до предмета, ясність викладу або краса форми, щирість.
Уся понад тридцятилітня робота художниці якнайповніше відповідає цим вимогам.
Живопис Є. Овсянникової – дивовижний світ прекрасного, в якому торжествують щире захоплення красою рідного краю, любов і добро.
ІГОР ВЕРБА 1985 рік.
