добавлено 8 июня 2011 г.
Мабуть, немає нічого безнадійнішого, ніж спроба в дитинстві та в юності Казіміра Слєдзєвського відшукати те, що поєднувало б його з художником Агнітом. Здається, як не приглядайся, не знайдеш у ту пору початку шляху. Котрий привів його в українську сатиричну графіку, та й взагалі в образотворче мистецтво.
…Дитинство було як дитинство, як у всіх дітей в тодішніх київських небагатих сім’ ях. Мати, оперна співачка Слєдзєвська, й вітчим , бутафор Київського оперного театру, жили. як водилось у театрі – шумно, безладно. За хлопцем доглядали в часи, вільні від безлічі інших справ… Так і вийшло – коли хлопцеві настав час вчитися, він потрапив не в казенну гімназію, а в приватну, до того ж найгіршу від усіх. Це була гімназія Стельмашенка, який запровадив в ній військовий режим, щоб викорінювати «всілякі там ідеї».
Та йшов 1906 рік, і несподівано у Агніта знайшлися помічники. Це були сатиричні журнали «Пулемет», «Шершень» та інші. Було страшно й весело гортати їх тоненькі зшитки. Можливо тоді Казімір Слєдзєвський подумав, що смішне вбиває.
Ось тут би й почати біографію художника Агніта – та ні, багато ще трапиться у його житті, що не має до нього як до майбутнього художника ніякого відношення. І взагалі, чим більше знаєш про його життя, тим більше залишається загадок, з яких здається і складається його шлях у мистецтво.
Тому що ні раннє знайомство з мистецтвом сатири, ні нахил до малювання (що жив у Слєдзєвського здавна серед багатьох інших пристрастей і уже у п’ятому класі гімназії привів його до найкращої у Києві художньої студії О. Мурашка) не зробили його художником Агнітом. Загадок буде чимало протягом всього життя художника. Чому, наприклад, головним і найдорожчим своїм учителем Казімір вважає не блискучого Олександра Мурашка, першого серед тодішніх українських живописців, а найскромнішого серед скромних Івана Федоровича Селезньова, з котрим він зустрічався в роки свого навчання в Київському політехнічному інституті? Та й як це, захоплюючись літературою, живописом, він раптом вступив не до Академії художеств, а в політехнікум?
Чому, вже ставши одним з найвідоміших українських карикатуристів, він майже кидає малювання і віддає цілі роки роботі в ляльковому театрі?
Звичайно, для кожної з цих загадок у Агніта є своє пояснення. Але творчий шлях Агніта здається незвичним, «нетиповим».У нього немає початку, він з’являється раптово, вже вміючи робити все, що потрібно вміти карикатуристу.
До десятирічного ювілею Жовтня він уперше публікує свою «історичну сатиру» - гротескні портрети «вождів української контрреволюції». І все в цих малюнках вже належить майстрові, усе має на собі безсумнівну печать зрілості. Є в ньому і повсякчасна агнітівська схильність до узагальнень, прагнення побачити не одинокий факт, а явище, тип.
Звідки все це взялося?
Спадає на думку все, що було до тих пір в житті у К. Слєдзєвського. Його гімназія, і студія Мурашка, і навчання в політехнічному. Революція, яка була для нього бажаною і довгождано. Його «університети»: шпиталь, де Слєдзєвський працює санітаром, а згодом, хворіє на тиф, вмирає і ніяк не може вмерти; дніпровські катери і буксири, на яких він плаває кочегаром, а згодом машиністом, установи з назвами, складених з половинок і чверток слів, посади з пишними назвами і в пайок оселедці та повидло з моркви.
Життя назавжди залишається найголовнішою, нічим не замінимою школою для художника. Присвятивши себе мистецтву, людина складає іспит щодня, і кожна виставка, в якій вона бере участь, і кожний день, коли її роботи з’ являються на сторінках газет та журналів, вирішують це питання: художник ти чи ні.
З 1923 року художник виступає в газетах « Большевик» и «Молодой пролетарий», пізніше – в «Пролетарской правде» , в журналах «Факел», «Глобус». Його вистачає на все. Він малює десятки карикатур на зовнішньополітичні теми, і , якщо розташувати їх одна біля одної за хронологією, вийде побачена через призму сатири майже день за днем історія передвоєнної Європи.
Малюнки Агніта , виконані на початку 30-х років не ілюструють, а коментують політичні події. Він уміє показати інколи незначний епізод як частину великої міжнародної політики.
Тематика Агнітової сатири визначає її тодішній стиль – динамічні композиції, що легко читаються, виконані живою контурною лінією. У них майже відсутнє світлотіньове моделювання, форма будується активним, до кінця продуманим співвідношенням чорного та білого. Агніт малює енергійними штрихами, скупо й точно окреслюючи форму, і усе в малюнку - до кінця додумано і вирішене, так, ніби довге буття станкової речі, а не доля журнальної одноденки призначалась йому художником.
У ці роки, як і в дні його молодості, в ньому живе несамовитий творчий неспокій. Йому раптом стає мало всього, що може дати газетна сатира, і хочеться випробувати більш короткі шляхи до серця глядача. Може цим і пояснюється один з несподіваних поворотів у його долі, коли він, уже визнаний, досвідчений, відомий художник, починає працювати в галузі, надто далекій від усього, чим він займався до тих пір. У 1936-му, працюючи разом із І. Кружковим, С. Кручаковим та іншими над святковим оформленням Києва, він уперше в колоні Ленінського району показав ляльок-петрушок. Для них придумав сатиричний текст, і вони ожили, заговорили, смішно розмахуючи короткими руками, і стали невід’ ємною частиною свята як герої старовинного вертепу, що мандрував століття тому по базарних площах українських сіл та міст. Спроба вдалася і згодом виник Перший пересувний український сатиричний театр ляльок з великим репертуаром і гастрольними поїздками. Агніт виконував в цьому театрі половину всієї роботи. Друга припадала на долю дружини. Тетяни Федорівни – його постійного помічника і порадника.
Лише перед самим початком війни Агніт повернувся до сатиричної журналістики. Став одним із засновників «Перцю».
У «Перці» його застала війна і погнала своїми дорогами. Він потрапив до Тернополя, відступав з боями разом із редакцією фронтової газети «Красная Армия» до Броварів. Потім вже з газетою «За Радянську Україну» пройшов від Києва до Харкова, пережив у Воронежі тривожну зиму 1941 року, працював у газеті у політуправліннях Південно-Західного, Донського, Сталінградськогофронтів.17 липня він уперше потрапив до Сталінграда, тут він і задумав «Гітлерію», станкову сатиричну серію, що стала абсолютно новим етапом його творчого шляху.
Коли у травні 1944 року «Гітлерія» була показана на виставці, присвяченій пленуму Спілки художників, старійшина і корифей української сатири Остап Вишня радив «видати «Гітлерію» альбомом з відповідним текстом – хай дивиться наш народ, хай читає, хай ще раз побачить, над якою звірюкою він здобув перемогу», тому що в Агнітовій серії він побачив «своєрідну і оригінальну історію гітлеризму під час його хижацько-грабіжницької навали на людство». (Остап Вишня. «Гітлерія» - «Радянська Україна», 12 травня 1944 р.)
