добавлено 4 февраля 2011 г.
Зі статті до каталогу персональної виставки творів Івана Дзюбана
Київ – 1979 рік
Навряд чи можна назвати якусь іншу галузь образотворчого мистецтва, де художник міг би припуститися умовності в такій мірі, як це дозволяється в плакаті. Художник-плакатист в межах однієї площини може зобразити цілий ряд подій, які відбуваються в різних місцях і в різний час. Це однак ніяк не означає, що художник-плакатист може мудрувати, як йому заманеться. Він повинен знати натуру з такою ж досконалістю, як справжній майстер живопису, графіки чи скульптури. Йому належить володіти всіма тими знаннями, якими володіють його колеги по інших видах мистецтва, а крім того, вміти перекладати ці знання на специфічну мову плаката.
Ось чому не можна уявити, щоб художник-плакатист не був водночас і живописцем, і графіком. Отже, ми маємо особливо радіти, коли нам доводиться потрапити на персональну виставку плакатиста, де можна побачити не тільки плакати, а й живописні і графічні твори, наявність яких допомагає повніше уявити творче обличчя художника, простежити розвиток його мистецької індивідуальності. З цієї точки зору й цікава персональна виставка творів Івана Федосійовича Дзюбана.
Іван Федосійович Дзюбан народився 2 лютого 1923 року в селі Констянтинівці на Донеччині в селянській родині. Сім класів неповно-середньої школи закінчив у рідному селі, восьмий - у Донецьку, в 1937 році там же почав навчатися мистецтва в студії при місцевому палаці культури і того ж року вступив до Луганського художнього училища. На початку Великої Вітчизняної війни працював на Маріупольському металургійному заводі ім. Ілліча. З 1943 року і до завершення війни перебував на фронті, де був стрільцем-автоматником та кавалеристом Донського козачого кавалерійського корпусу, мав два поранення. Після демобілізації у 1947 році повернувся до Луганська і закінчив живописне відділення художнього училища. 1949 – 1955 роки – час навчання в Київському художньому інституті і закінчення його по майстерні професора В. І. Касіяна. Фах плакатиста, здобутий в інституті, визначив весь творчий шлях молодого художника, проте фах живописця, одержаний ще в Луганську, не був забутий, як не були забуті враження від села, від життя в таких індустріальних центрах, як Донецьк, Луганськ і Маріуполь, та важкі фронтові переходи з Радянською Армією від приазовських степів до австрійських Альп.
Ознайомлення з творами І. Дзюбана на експонованій виставці дозволяє констатувати не лише суто професійне вдосконалення майстерності, а й невпинне зростання, тобто розширення творчого діапазону. Почавши з політичного плаката та плакатів на індустріальну та сільськогосподарську тему, він згодом все більше уваги приділяє культосвітній рекламі. Треба сказати і про кіноплакати І. Дзюбана. Це плакати до фільмів різних жанрів: до художніх кінострічок для дорослих і дітей, до кінокомедій, до історичних і побутових картин. Всі вони різноманітні за рішенням, засобами вираження і емоційним забарвленням. Та художник прагне до єдиної мети: якомога точніше розкрити характер, внутрішній зміст фільму.
Отже можемо говорити: творчий шлях І. Дзюбана як художника-плакатиста характеризується невпинним збагаченням його творчого діапазону . Але це збагачення виявляється не тільки у зверненні до нових жанрів плакатного мистецтва та в розширенні тематики, а у пошуках більшої виразності зображення, його змістової наснаженості. Ми говорили вже про те, що роботу над плакатом І. Дзюбан почав з 1955 року, коли закінчував Київський художній інститут. До того часу, починаючи з навчання в художній студії Донецького палацу культури, йшлося про опанування станковим живописом. Навчання під керівництвом художників І. Ковальова, М. Тищенка, О. Фільберга та Ф. Костенка в Луганському художньому училищі спрямувало молодого художника саме по цьому шляху. Опанування живописом продовжувалось та удосконалювалось і під час навчання в Київському художньому інституті, де вчителями І. Дзюбана були такі відомі живописці, як М. Хмелько, О. Максименко, С, Подерев’янський, Ф. Самусєв. Такі майстри, як В. Касіян та І. Плещинський навчили І. Дзюбана мистецтву графіки.
Цим і пояснюється той факт, що в плакатних аркушах І. Дзюбана зустрічаємо не тільки неодноразові звернення до прийомів живописного письма, а й спроби суто живописні композиції пропустити крізь фільтр мислення художника-графіка, що надає своєрідності і багатогранності його мистецькій мові.
Але справа не тільки в школі, а й в самому житті художника. Багаторічне життя на селі, потім у великих індустріальних містах Донбасу, участь у боях Радянської Армії, яка пройшла через всю Україну та Європу, а пізніше знову щорічні приїзди до рідного села та постійні мандрівки з етюдником за плечима, призвели до того , що праця живописця стала невід’ємною частиною творчої діяльності І. Дзюбана. Правда, з усіх своїх мандрівок він привозив головним чином етюди та начерки, які ніколи не перетворював на завершені станкові живописні полотна.
Мандруючи по Радянському Союзу, І. Дзюбан відкривав для себе все нові шляхи, все нові землі. Він проїхав майже всю Україну від сходу до заходу, пізніше побував у Новгороді, Пскові, Москві, в республіках Прибалтики, у Ростові Великому,Суздалі, Володимирі. Цікаво, що коли в перші роки своїх мандрівок він привозив численні пейзажні етюди переважно олійними фарбами, то пізніше його твори виконуються в основному гуашью та аквареллю. В самих же етюдах, в яких він зображував головним чином красиві сільські околиці, ліси, простори ланів, все більш помітне місце став займати архітектурний пейзаж, в котрому центральне місце належить пам’ятникам стародавньої архітектури, а в другій половині 70-х років – індустріальному пейзажу, новобудовам промисловості на Донбасі.
1968 року І. Дзюбан в співробітництві з художниками О. Вороною та Ю. Ільченком оформляє стіни підземного переходу на Хрещатику в Києві біля площі Калініна (нині – Майдан Незалежності). Це найцікавіший твір такого роду в столиці України, в основу якого покладено мотиви українського народного мистецтва і саме традиційної фігурної керамічної скульптури. Він не є копіюванням, повторюванням готових форм, створених народними майстрами ще у ХІІІ - ІХІ століттях (маємо на увазі прославлених баранців, левів, слонів та півнів). Тут маємо справу з талановитим зверненням до народної скульптури та створенням на її основі нового зразка, що цілком належить до монументального мистецтва. До цього треба додати, що художники, використовуючи традиційну народну кераміку, виконують свої панно в цілком сучасній, новітній формі і техніці. Вони звертаються до так званої техніки відновного вогню і роблять це незрівнянно краще того, що бачимо в оформленні станції метро «Хрещатик» і не тільки з боку суто технічного, а й в розумінні та побудові орнаментальних мотивів.
Ось такі спостереження дає змогу зробити персональна виставка робіт художника І. Дзюбана, який рік-у-рік збагачує свій творчий доробок, віддаючи весь хист народові, звертаючись до все нових і нових форм чи видів мистецтва – до плаката у всіх його жанрах, до станкового живопису. Використовуючи різні матеріали, до монументального мистецтва – все це на міцному грунті традицій народного мистецтва і все – крізь призму сучасності.
Київ -1979
Спілка художників Української РСР
Київська організація Спілки художників Української РСР
